Сезон відпусток не став приводом для західних медіа відкласти українські теми, але став приводом перенести фокус. Про Україну і українців у липні писали багато, зосередившись на культурі і культурних діячах. Втім, не тільки. “Це не бойовик” Кілька західних видань опублікували рецензії на новий документальний фільм журналіста і режисера Мстислава Чернова, який минулого року отримав оскар за “20 днів у Маріуполі”. “Назва фільму висловлює його головну місію з драматизмом, властивим бойовикам: група солдатів повинна пройти 2000 метрів лісу, щоб відбити окуповане росіянами село Андріївка. Однак це не ліс, а смуга землі, розбомблена дощенту, де дерева – це лише пні або покручені стовбури, що стоять, наче надгробки, вздовж усієї смуги. Село – це не село, а скупчення уламків, які вже давно перестали бути домівкамм. А ‘2000 метрів до Андріївки’ – це не бойовик, а тверезе дослідження смертельної, виснажливої марності війни”, – написали у The Wall Street Journal. “Є молодий студент, який чекає на головну групу солдатів фільму на смузі, надзвичайно приємна присутність серед хаосу; голос за кадром повідомляє нам, що він помре незабаром після цього. Ми зустрічаємо старшого чоловіка, який каже, що курить ‘як паровоз’ і думає, що, можливо, йому слід почати скручувати сигарети вручну, щоб уповільнити свою звичку, коли він повернеться додому, де його дружина схвильовано чекає на його повернення. Він теж скоро помре, каже голос за кадром”, – розповіли у WSJ. За враженнями кореспондентки The New York Times, “що справді вражає у фільмі ‘2000 метрів до Андріївки’ і що назавжди закарбовується у пам’яті, – це реальні кадри, зняті солдатами на камери, прикріплені до шоломів. Ви ніби переноситеся у точку зору окремого солдата, за винятком, звісно, того, що ви не перебуваєте в небезпеці, а він – так. Вибух міни або постріл російського снайпера з окопу здаються дуже близькими, хоча насправді вони дуже далекі. Ви повзете, і раптом вас підкидає в повітря, а коли зображення стабілізується, у кадрі з'являється кут АК-47. Іноді Чернов розповідає нам, що конкретний солдат загине через кілька місяців”. “Важко не думати про відеогру, що, на мою думку, не є випадковим, – зазначили у NYT. – ‘2000 метрів до Андріївки’ – це багато що: лютий документ про марність цієї війни зокрема і воєн загалом, запекле наполягання на правді про жертви солдатів. Це також розмова з медіа, які ми все ще споживаємо навколо війни, зокрема про бойовий досвід солдатів. Відеоігри дають нам можливість побачити все з першої особи, з точки зору бійців, які мають цілі, які потрібно досягти, але коли чоловіки досягають своєї мети в цьому фільмі, ми виявляємо, що вона була більш порожньою, ніж вони сподівалися. І якщо воєнні фільми дають нам сюжетні лінії з початком, серединою і кінцем, цей фільм дає нам розповідь, яка, здається, може тривати вічно. Чернов просить нас просто спостерігати і розуміти, що ці чоловіки – не лише персонажі на екрані чи пішаки в історії. Він хоче, щоб ми побачили те, що бачили вони”. Якщо американським виданням йшлося про трагедію, британський The Guardian звернув увагу на коміків. Щоправда, йшлося про чорний гумор. І не у кіно. Один з головних героїв тексту – стендап-комік Антон Тимошенко, який, за словами автора, щойно повернувся з європейського турне, в якому він зібрав майже півмільйона доларів на потреби ЗСУ. “Війна змінила колись невелику сцену стендап-комедії в Україні, – розповіли у The Guardian. – Десятиліття тому більшість коміків виступали російською мовою. Кремль, маючи в своєму розпорядженні значні ресурси, заполонив українські телеканали російськими програмами та музикою. У 2022 році, коли в Україну вторглися російські танки, всі коміки перейшли на українську мову. У тижні після нападу Росії вони зустрічалися онлайн, розповідали жарти та ділилися контентом, деякі з них приєднувалися з окупованої ворогом території. ‘Війна дала нам культурний поштовх, – каже Тимошенко. – Російська комедія не є справжньою комедією, оскільки вони не говорять правду, особливо про політику’”. “З тих важких перших місяців стендап став надзвичайно популярним, – зазначили у британському виданні. – У 2023 році Тимошенко заповнив київський Палац ‘Україна’ на 3000 місць. Минулого року він гастролював Північною Америкою, вперше виступаючи англійською мовою – виклик, який змусив його випробовувати жарти на друзях. Його виступ у Нью-Джерсі включав жарти про бомбосховища (‘навіть якщо ви розповідаєте поганий жарт, люди все одно залишаться’) та зброю (‘Я розумію, що ви не можете відправити її всю. Вам потрібно залишити частину для ваших шкіл’). А також про Джо Байдена (‘Він дуже схожий на українців. Він виглядає так, ніби може померти у будь-яку мить’)”. “Він визнає свій борг перед Зеленським, чия комедійна студія ‘Квартал 95’ мала великий успіх в Україні та Росії нульових років, під час перших років правління Владіміра Путіна в Кремлі. Задовго до того, як він пішов у політику, Зеленський був відомий як комік і актор. ‘Без нього ми б мали російські речі’, – каже Тимошенко. Однак у якийсь момент студія розвинула ‘монополію на гумор’, випустивши десятки телешоу та фільмів, зокрема драму ‘Слуга народу’. У ній Зеленський грає президента, роль, яка у 2019 році привела його до реальної перемоги на виборах. ‘Вони намагалися бути всюди, і це стало погано’, – каже Тимошенко. Він вважає Зеленського кращим лідером воєнного часу. ‘Класно мати чувака як він при владі. Це сильно нагадує ‘Чорне дзеркало’. Це ненормально, але світ теж ненормальний, тож це пасує’, – каже він”, – процитували у The Guardian. “Свят Загайкевич, засновник клубу Underground Standup, почав виступати у 2012 році в квартирі та кафе, – йдеться далі у цьому тексті. – Після анексії Криму Путіним два роки по тому клуб переїхав до нового приміщення в центрі міста, у підвал, у якому раніше розташовувався ірландський паб навпроти Золотих Воріт, визначної пам'ятки Києва. На думку Загайкевича, український стендап досяг зрілості: ‘Це дійсно чорний гумор. Є багато жартів про мертвих росіян. Раніше деякі коміки показували тупих людей, розмовляючи українською. Тепер вони роблять це, розмовляючи російською. Ти жартуєш і робиш все в житті так, ніби це востаннє’. Для тих, хто перебуває у стресовому стані через війну, комедія має важливу соціальну функцію, каже він. ‘Ми отримуємо багато відгуків на кшталт: ‘Ви врятували мене від моїх психологічних проблем’. Раніше ми думали, що ми, коміки, робимо класну роботу. Тепер у нас є місія. Вона полягає в тому, щоб не дати людям збожеволіти’, – каже він”. Говорячи про великі сцени і великі збори: писали, звичайно, також про крайній бій Олександра Усика, з Даніелем Дюбуа. Мабуть, один із найбільш яскравих нових текстів про українського боксера належав кореспондентці The New York Times. “Усик виграв понад 300 боїв як любитель, завоювавши олімпійські, світові та європейські золоті медалі, – написала вона. – Як професіонал, він домінував у ваговій категорії крузервейт, ставши першим беззаперечним чемпіоном епохи з чотирма поясами у цій категорії, а тепер він зробив те саме у важкій вазі, двічі. Перед своїм першим боєм у найпрестижнішій категорії спорту в жовтні 2019 року його суперник Чез Візерспун сказав: ‘Олександр переходить у важку вагу – і він дізнається, що це зовсім інша гра’. Вісім боїв по тому Усик показав, що насправді не має значення, в яку гру він грає: він має все необхідне, щоб домінувати як фізично, так і психологічно. Для багатьох це робить його не просто видатним боксером свого покоління, а видатним боксером усіх часів. Це ставить його ім'я в один ряд з такими легендарними важковаговиками, як Мухаммед Алі, Джо Фрейзер, Леннокс Льюїс, Майк Тайсон та Евандер Холіфілд”. Як зазначила авторка тексту, “коли в суботу ввечері я йшла до стадіону ‘Вемблі’, на кожному кроці я бачила синьо-жовті кольори України. Всередині гучний рев рознісся, коли на великих екранах з'явилися зображення Усика, і по всьому стадіону пролунали скандування ‘Усик, Усик, Усик’. Він став першим не тільки у важкій вазі, але й у своїй країні, де надія бореться за виживання, а зусилля Усика допомагають знайти джерело мотивації в найважчі часи”. Вона також звернула увагу на поведінку Усика на публіці: як він стримано відповідав на агресивні випади опонентів, як носив із собою іграшку, яку йому дала донька, або як у нього скотилася сльоза, коли він заговорив про померлого батька. На думку кореспрндентки NYT, “такі відкриті емоції не є типовими для спортсменів загалом. А серед бійців? Мабуть, ще рідші. Серед чемпіонів у важкій вазі, чоловіків, яких вважають найміцнішими на планеті? Майже нечувані. Раніше цього року колишній тренер збірної Англії Гарет Саутгейт висловив занепокоєння тим, що молодих чоловіків надихають ‘токсичні інфлюенсери’. …Він говорив про занепад реальних спільнот і наставництва та про вплив, який це має на молодих чоловіків, які відчувають себе ‘ізольованими... молоді чоловіки в результаті віддаляються, не хочуть розмовляти або висловлювати свої емоції. Вони проводять більше часу онлайн, шукаючи напрямок у житті, і потрапляють у шкідливі альтернативи, такі як комп’ютерні ігри, азартні ігри та порнографія’. ‘І цю порожнечу заповнює новий тип рольової моделі, яка не має на меті їхнього блага’. На такому тлі підхід Усика як на рингу, так і поза ним є правильним прикладом для наслідування. Він показує, що теплота, щедрість і емоції посідають чільне місце у найсильніших людей, особливо у найсильніших людей”. Ctrl-Z – “скасувати війну” Про велику сцену і Україну писали також у контексті зовсім іншої великої – але явно проміжної – перемоги. Йшлося про скасування виступу російського прокремлівского диригента Валерія Гергієва на музичному фестивалі в Італії. Близький до російського диктатора Владіміра Путіна Гергієв був одним із найвідоміших у світі диригентів, але після повномасштабного вторгнення Росії в Україну втратив контракти на Заході, оскільки відмовився засудити агресію. Як зазначили у The Times, “останній виступ Гергієва в Західній Європі відбувся 23 лютого 2022 року в міланському театрі Ла Скала, де він відкрив нову постановку опери Чайковського ‘Пікова дама’. Деякі глядачі освистали його на тлі побоювань неминучої війни. Кілька годин по тому Росія розпочала вторгнення в Україну”. У британському виданні додали, що “вважають, що Гергієв підтримує тісні фінансові зв'язки з Італією. У 2022 році Corriere della Sera повідомила, що він володів близько 20 об'єктами нерухомості в Мілані на суму 150 мільйонів євро, деякі з яких він успадкував від японської меценатки Йоко Нагае. Його портфель нібито включає віллу на узбережжі Амальфі з римськими руїнами в саду”. The New York Times розповіли, що “в Італії та, більш широко, в Європейському Союзі висловлювали занепокоєння стосовно участі Гергієва, враховуючи, що фестиваль фінансується блоком. Були побоювання, що його присутність можуть сприйняти як підтримку Росії в той час, коли Європа намагається надати зброю Україні, оскільки підтримка Києва з боку адміністрації Трампа, здається, хитається. Міністр культури Італії Алессандро Джулі в заяві від 15 липня зазначив, що дозвіл Гергієву взяти участь у фестивалі ‘може створити неправильний посил’. ‘Україна є країною, яка зазнала вторгнення, і концерт Гергієва може перетворити висококласний, але об'єктивно суперечливий і розколюючий музичний захід на трибуну для російської пропаганди, – додав Джулі. – Що для мене було б жахливо’. Запланований концерт також викликав міжнародне засудження. Юлія Навальна, вдова російського опозиційного лідера Олексія Навального, написала минулого тижня у колонці для італійської щоденної газети la Repubblica, що виступ Гергієва в Італії ‘був би подарунком диктатору’”. У Le Monde, втім, додали, що “приїзд Валерія Гергієва все ще запланований на початок 2026 року до Іспанії. Так само як і приїзд греко-російського диригента Теодора Курентзіса, якого також звинувачують – але в меншій мірі – у близькості до Кремля, що не завадило йому виступити Філармонії Парижа та Опері Гарньє в грудні 2024 року. А також бути запрошеним на фестиваль у Верб'є у Швейцарії з 16 липня по 3 серпня 2025 року”. Історії, які стосувалися підтримки або не-підтримки України в її обороні від Росії, а також ставлення до Росії в інших країнах опублікували ще кілька західних видань. The Guardian, зокрема, спробував дати відповідь на запитання про відстороненість Південної Кореї, для якої залученість Північної Кореї у війні на боці Росії несе серйозні безпекові ризики, адже корейську зброю і армію випробують і вдосконалюють в умовах реальних бойових дій. Як зазначили у британському виданні, “поєднання стратегічних, економічних та політичних факторів стримує Південну Корею від більш помітних дій, зазначає доктор Ян Ук, експерт з питань оборони в Asan Institute for Policy Studies у Сеулі. Визнання військового досвіду Північної Кореї як прямої загрози для Сеула створило би тиск задля більш рішучої реакції всередині країни, включаючи потенційне постачання зброї Україні, що залишається вкрай непопулярним в Південній Кореї. ‘Після подій грудня представники оборонних відомств стали особливо обережними, – сказав Ян, маючи на увазі невдалу спробу введення воєнного стану тодішнім президентом Південної Кореї Юн Сук Йолем. – Вони дуже бояться політичних атак і вважають за краще залишатися непомітними для громадськості та преси’”. “Деякі аналітики розглядають мовчання Сеула як продовження його давньої ‘стратегічної невизначеності’: небажання втручатися в закордонні конфлікти або без необхідності відштовхувати від себе ключові держави, особливо ті, які можуть зберігати вплив на Пхеньян, – продовжувався текст The Guardian. – Економічні фактори також мають велике значення. До війни Росія була одним із головних торговельних партнерів Південної Кореї. На тлі погроз Дональда Трампа про введення мит, новий уряд Лі Чже Мьона, зосереджений на економічному відновленні та ‘прагматичній дипломатії’, не має особливого бажання конфронтації. Внутрішня політика також відіграє свою роль. Демократична партія Лі підтримує взаємодію з Північною Кореєю, що відображає те, як розкол між лівими і правими в Південній Кореї більше зосереджений на політиці стосовно Північної Кореї, ніж на західних прогресивних цінностях. Зліва зазначають, що Південна Корея нічого не винна Україні”. А The New York Times розповів зворушливу історію персональної підтримки з боку громадянина держави, яка є Україні надійною союзницею. “Наручний годинник Ctrl-Z від фінського годинникаря Лео Вінтера отримав свою назву від команди “скасувати”, яку використовують у комп'ютерах, та літери “Z”, яку Росія використовує для позначення підтримки свого вторгнення в Україну, – розповіли у NYT. – Іншими словами, його назва означає “скасувати війну”. Але протест іде далі: Вінтер створив його з металу з російського танка, знищеного в Донецькій області України, який він отримав за допомогою двох своїх співвітчизників, добровольця-солдата та гуманітарного працівника. Ідея полягала в тому, щоб “зробити щось хороше з чогось поганого”, сказав 33-річний Вінтер про серію з 55 екземплярів, перший дизайн, виготовлений його майстернею Rebuild Watch Company в Гельсінкі, Фінляндії”. За словами кореспондентки The New York Times, перший годинник серії Вінтер подарував президенту Володимиру Зеленському. Решту серії розібрали ще на етапі передпродажу. Наразі Вінтер виготовив 20 годинників вартістю 7,5 тисяч євро. Половину виручки майстер передає Українському комітету Червоного Хреста, зазначили у NYT. “Його пошуки металу з танка привели його до контактів з кількома організаціями, посадовцями, включаючи президента Фінляндії, а також посольствами Фінляндії та України, перш ніж він нарешті зв'язався з гуманітарною організацією під назвою Українська асоціація у Фінляндії, – розповіли в американському виданні. – “Я ледь не впав”, коли дізнався, що ця організація може зв'язати його з солдатом, сказав Вінтер. “Я подумав: ‘Це справді відбувається?’” Солдат, фін, який зголосився до армії три роки тому, попросив не називати його імені. Але він підтвердив у повідомленні WhatsApp, що доставив два великі шматки металу – кожен розміром з дверний килимок і товщиною близько дюйма – Антоніо Німану, фіну, який на той час перебував в Україні для розподілу гуманітарної допомоги”. “Німан написав у повідомленні WhatsApp, що не знав, як буде використано метал. Але він завантажив його у свій фургон, в якому вже було троє евакуйованих, і проїхав майже 2000 кілометрів, а потім сів на пором в Естонії, щоб дістатися до Фінляндії. “Я просто подумав: ‘Це, мабуть, жарт’, – написав Німан. – Я думав, що це, можливо, сувенір для когось, але коли я зустрів Лео і він сказав, що буде робити годинники з деталей танка, я був настільки втомлений, що не знав, що й думати”. “На день народження брата я подарувала їм дрон і попросила помститися за нього” Західні медіа, які писали про запланований італійський виступ Валерія Гергієва і його скасування майже не згадували про думки і почуття власне українців з такого приводу. Про українців – точніше, українок – в Італії у контексті російської війни в Україні йшлося в іншому тексті Le Monde. Його героїні – жінки, які багато років працюють в Італії доглядачками за літніми людьми і які вже збиралися повертатися в Україну, коли у 2022 році вторглася Росія. “Після двадцяти років, проведених у допомозі один та іншим, багато хто, як Аліна Курятник, готувалися до повернення, коли почалася війна, – розповіли у французькому виданні. – Надто стара, щоб вступити до армії, ця 50-річна доглядальниця вирішила залишитися в Італії, щоб допомогти у військових діях. Вона працює тільки вночі, а всі свої дні та всю свою енергію присвячує військовій допомозі. Разом з п'ятьма іншими доглядальницями вона орендує квартиру поблизу вокзалу в Удіне: це 100 відсотків жіноча і 100 відсотків українська спільнота, яка нагадує тилову базу”. “На кухонній стільниці Аліна Курятник розклала близько сорока порожніх банок з-під тунця, які, заповнені воском, стануть свічками для солдатів, що ховаються в темряві підвалів, – говорилося далі у тексті. – ‘Вони горять чотири години. А ще з їх допомогою можна підігріти їжу’, – запевняє вона. Але справжня майстерня знаходиться у вітальні. Нахилившись над сушаркою для білизни, одна з сусідок просовує смужки зеленої тканини між вічками рибальської сітки. Потроху формується камуфляжне полотно. За два роки через цю кімнату пройшло понад 900 метрів сіток: вони слугуватимуть для маскування військових машин і укриттів у зоні бойових дій”. “‘Солдати завжди знаходять спосіб подякувати нам’, – каже Аліна Курятник, показуючи на прапор, що висить на стіні. На ньому кольори міста Херсона, звільненого українською армією восени 2022 року, та підписи військових, які подарували їй цей прапор. Ще можна розібрати підпис її брата Руслана. Сьогодні Херсон знову в зоні бойових дій, але Руслана немає, він загинув у бою в квітні 2024 року. ‘На його день народження я подарувала їм дрон, – розповідає доглядальниця. – І попросила їх помститися за нього’”. “На відміну від Аліни Курятник, яка планує приєднатися до своєї дочки, коли конфлікт завершиться, більшість доглядачок вважають, що вони почекають кілька років, перш ніж повернутися в Україну, щоб допомогти фінансувати відновлення країни. ‘Там я ніколи не зможу дати стільки, скільки даю, продовжуючи працювати тут’, – планує Оксана Береза продовження свого життя, сповненого жертв”, – додали у Le Monde. З України власне цінними спостереженнями поділилися ілюстраторка The Guardian і кореспондентка The New York Times. Британська художниця відвідала Україну у травні: за підтримки міжнародної гуманітарної організації “Лікарі без кордонів” вона побувала у реабілітаційному центрі для ветеранів і у психіатричній лікарні, у якій розмістили літніх вимушених переселенців. “З моменту повномасштабного вторгнення Росії в Україну в 2022 році я намалювала багато політичних карикатур про війну; малюнки, на яких зображені Володимир Зеленський, Володимир Путін і, інколи, ведмідь. З місця подій, де війну ведуть і переживають звичайні люди, такі як ми, все виглядало зовсім інакше. У лікарнях, які я відвідала у травні цього року, я замалювала, як саме війна відбилася на тілах окремих людей, і вислухала історії за їхніми шрамами. Я намалювала те, що мені розповіли люди, а також те, що я побачила, тому що травма і надія – це нематеріальні речі, які належать до пам'яті та уяви. Від ампутованої кінцівки не залишилося нічого, крім спогадів – те саме можна сказати про втрачений дім або родича. Ці речі недосяжні для камери, що, на мою думку, дає вам підставу взяти олівець”, – написала вона у вступі до тексту з низкою історій її співрозмовників і співрозмовниць і присвячених їм ілюстрацій. У тексті The New York Times йшлося про поведінку українців на вулицях. “Пожежі все ще тліли по всьому Києву в Україні після чергової рекордної кількості атак дронів і ракет у вівторок рано вранці. Але коли незадовго до полудня пролунала сирена повітряної тривоги, пішоходи на жвавому перехресті не кинулися шукати укриття і не змагалися у хто кого з автомобілістами, – починався він. – 25-річна Маріам Міракян терпляче чекала на червоне світло. Так само як і всі інші. На тротуарах столиці України панував порядок. ‘Так, літають ракети і все таке, але все одно можна загинути під колесами автомобіля, – сказала Міракян. – Ти просто намагаєшся жити нормально, намагаєшся зберегти якомога більше нормальних речей, навіть у воєнний час’”. За словами американської журналістки, “кожен, хто вперше приїжджає в Україну, помічає розрив між лінією фронту і більшістю повсякденного життя далі від неї. На заправках і досі продають складні еспресо-напої, піца і суші досі в наявності, а рейв-вечірки і досі відбуваються, навіть якщо вони закінчуються о 23:00, до комендантської години, яка починається опівночі. Прагнення до порядку є основним фактором, який допомагає українцям впоратися з четвертим роком повномасштабного російського вторгнення”. “Помітити іноземця в Україні легко, – написала також вона. – Вони переходять дорогу, коли світло ще червоне, або, не дай Боже, переходять дорогу в недозволеному місці, що є хобі (або бажанням померти) в таких містах, як Нью-Йорк, де минулого року перехід дороги в недозволеному місці було декриміналізовано. Українці, як відомо, похитують головою, дивлячись на порушників, або застерігають їх не переходити”. Огляд підготувала Софія Петровська, “ОстроВ”
